На ці запитання нам відповіла дитяча неврологиня Медичного центру Берсенєва Владислава Олегівна Кулик.
Й досі багато людей, особливо старших поколінь, не вірять у РДУГ. Чи можете назвати найпопулярніші установки, які заважають роботі неврологів?
Звісно. Наприклад, один із найпоширеніших сучасних міфів: «Та всі діти зараз із РДУГ, як і раніше. Просто раніше їх називали непосидами…» Ні, це не так. І в результаті виходить, що одним батькам доводиться доводити, що з їхньою дитиною все гаразд. А інших, навпаки, переконувати, що потрібно вживати заходів.
Ще одне популярне хибне уявлення: «він переросте сам». Так, іноді окремі прояви справді згладжуються з віком. Але якщо дитині вже зараз важко, чекати, поки все мине саме, – це приблизно як чекати, поки вона сама «навчиться бачити» без окулярів. Краще не чекати дива, а допомагати.
І ще один міф, який дуже люблять обивателі і, на жаль, інколи й педагоги. Існує несправедливе твердження, що РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності) – це діагноз для лінивих батьків. Чесно? Оця неосвіченість просто обурює! Найчастіше до мене приходять якраз найбільш залучені й усвідомлені батьки. Запам’ятайте: РДУГ не з’являється через недоліки виховання. Але виховання і середовище можуть або посилювати труднощі, якщо дотримуватися таких установок, або, навпаки, допомагати дитині адаптуватися.
Владиславо Олегівно, а який прогноз адаптації таких дітей у майбутньому? Чи можуть вони стати самостійними й успішними?
Відповім чесно – без ілюзій. Іноді батьки відмовляються від медичної та психологічної допомоги, спираючись на аргументи на кшталт: «Ну і що, в Ейнштейна був РДУГ, але він виріс, став знаменитим – значить, проблем немає!»
Таких прикладів чимало, але особисто я завжди ставлюся до них обережно. Так, серед відомих людей не лише Ейнштейн, є й інші, хто відкрито говорив про РДУГ: американський плавець, найтитулованіший олімпієць в історії Майкл Фелпс, співак, музикант і актор Джастін Тімберлейк, американський бізнесмен Річард Бренсон, наша українська реперка Альона Альона. Тож усе можливо. До речі, в Україні дедалі все більше митців, підприємців, спортсменів і блогерів говорять не обов’язково прямо про РДУГ, але про схожі труднощі – імпульсивність, перевантаження, нестабільну увагу, емоційні «гойдалки». І це поступово зменшує стигму і надихає батьків.
Але батькам важливо розуміти: успіх цих людей – не завдяки РДУГ, а завдяки підтримці, розумінню та правильним умовам, у яких вдалося нейтралізувати багато проявів розладу й адаптувати дітей до повноцінного та цікавого життя.
Не варто робити із РДУГ «суперсилу». Але варто знати, що це особливість, із якою можна навчитися жити й реалізовуватися, якщо дитині допомагають, а не соромлять і не ламають її.
За роки практики я можу сказати точно: дітям найбільше шкодять не симптоми та розлади, а нерозуміння, неправильне ставлення й поведінка дорослих, які їх оточують.
Не можна постійно порівнювати дитину з іншими, називати проблемною й некерованою, вимагати від неї того, до чого її нервова система поки що не готова.
Але діти можуть досягати успіхів, коли дорослі бачать не лише труднощі, а й сильні сторони, коли підтримують. Не тиснуть, не висувають надмірних вимог, не сварять із приводу й без, не принижують.
Одже, можу сказати: РДУГ – не вирок. Із ним можна успішно працювати й давати раду. Завдання лікаря – якомога раніше відрізнити темперамент від РДУГ. А завдання батьків – не догоджати суспільству, а підтримувати свою дитину, бути поруч.
Суспільству, до речі, теж уже час подорослішати й стати толерантнішим – зрозуміти: діти не зобов’язані бути зручними. І якщо дитина не відповідає критеріям ідеальності, їй потрібна допомога, а не осуд і жорстке виховання.
Читайте також
