Та для тисяч сімей, які живуть поблизу лінії фронту, головне питання звучить інакше: чи зможе дитина взагалі піти до школи. Для них дорога до навчання дедалі частіше починається не зі шкільного подвір'я, а з рішення залишити власний дім.
Освітня криза виходить далеко за межі шкільних стін
За даними Міністерства освіти і науки України, від початку повномасштабного вторгнення пошкоджено або зруйновано понад 3 800 закладів освіти. Майже 400 із них були повністю знищені. Світовий банк оцінює прямі збитки освітньому сектору вже у понад 13 мільярдів доларів.
Однак фізичне руйнування шкіл є лише найвидимішою частиною значно глибшої освітньої кризи.
Сьогодні, за оцінками UNICEF, майже 4,6 мільйона українських дітей продовжують навчатися в умовах війни, а близько одного мільйона школярів досі здобувають освіту виключно дистанційно. Водночас майже 2,6 мільйона дітей залишаються вимушено переміщеними – як в Україні, так і за кордоном. Для багатьох із них переїзд означає не лише втрату дому, а й необхідність адаптуватися до нової школи, громади та соціального середовища.
Усе це впливає не лише на якість освіти, а й на добробут дітей. За оцінками UNESCO, UNICEF та Світового банку, тривале переривання навчання погіршує психічне здоров'я, посилює соціальну ізоляцію, знижує мотивацію до навчання та збільшує ризик втрати людського капіталу.
Наслідки вже помітні й у навчальних результатах. Дослідження Світового банку, Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) та програми PISA свідчать, що українські школярі вже втратили обсяг знань, еквівалентний приблизно двом рокам навчання. Якщо війна триватиме, цей розрив лише збільшуватиметься, а його вплив Україна відчуватиме ще десятиліттями – на ринку праці, в економіці та під час післявоєнного відновлення.
Чому дистанційне навчання не є повноцінною альтернативою
Коли йдеться про прифронтові громади, найпоширенішою відповіддю на проблему безпеки залишається дистанційне навчання. Проте на практиці ця модель далеко не завжди забезпечує дітям реальний доступ до освіти.
Для онлайн-уроків потрібні стабільний інтернет, мобільний зв'язок, електроенергія, необхідна техніка та хоча б кілька годин відносного спокою. У громадах, які щодня потерпають від російських обстрілів, кожна з цих умов може бути недосяжною. Через атаки населені пункти нерідко залишаються без електропостачання на кілька днів або навіть тижнів.
Втім, проблема полягає не лише у втрачених уроках. Діти поступово втрачають звичний ритм життя, живе спілкування з однолітками, підтримку вчителів і відчуття стабільності, яке дає школа.
«Ми зрозуміли, що далі залишатися не можемо»
Ще кілька місяців тому пані Ольга виховувала чотирьох дітей у селі Мар'ївка Запорізької області – приблизно за 45 кілометрів від лінії фронту.
На початку повномасштабного вторгнення родина, як і багато інших, намагалася пристосуватися до нової реальності. Здавалося, що до постійних повітряних тривог, перебоїв зі світлом та зв’якзом і звуків вибухів можна звикнути. Але з кожним місяцем життя ставало дедалі небезпечнішим.
Найболючіше ці зміни позначилися на дітях. Формально вони продовжували навчання дистанційно. Насправді ж онлайн-уроки дедалі частіше зривалися через відсутність світла або інтернету. Підключитися до заняття вдавалося не завжди, а інколи навчання переривалося ще до того, як учитель встигав пояснити нову тему.
Остаточно родина зрозуміла, що залишатися більше не може, коли російські війська почали регулярно застосовувати по населеному пункту керовані авіаційні бомби. Останньою краплею став удар по сусідньому фермерському господарству. Вибух стався настільки близько, що сумнівів більше не залишилося.
«Наступного дня ми подали заявку на евакуацію, бо боялися, що чергових ударів ми не переживемо. Діти дуже лякалися, коли щось летить – вони плачуть», – згадує пані Ольга.
Після звернення партнери Консорціуму TERA – благодійний фонд «Єдність та сила» – оперативно організували евакуацію. Сьогодні сім'я тимчасово мешкає на Чернігівщині.
За словами Ольги, найважливіші зміни сталися з дітьми.
«Як тільки ми евакуювалися, я помітила, що діти знову почали усміхатися. Вдома вони вже забули, що таке спокій і безтурботне дитинство».
Сьогодні вони більше часу проводять надворі, граються з однолітками й готуються вперше за довгий час розпочати навчальний рік у звичайному класі.
«Я намагалася залишатися з учнями до останнього»
Якщо історія пані Ольги показує, як війна позбавляє дітей можливості навчатися, то історія пані Марини демонструє інший бік цієї кризи – як війна позбавляє можливості навчати.
Пані Марина працювала вчителькою у Вовчанському районі Харківської області. Після початку повномасштабного вторгнення вона, як і багато українських педагогів, вирішила залишитися у своїй громаді. Навіть коли більшість мешканців уже евакуювалися, вона продовжувала працювати, бо розуміла: для дітей уроки були чи не єдиною ниткою, що ще пов'язувала їх зі звичним життям.
З часом робити це ставало дедалі складніше. У селі зникли світло, вода та стабільний мобільний зв'язок. Магазини перестали працювати, медична допомога стала майже недоступною, а небо над громадою постійно контролювали російські FPV-дрони. Та навіть у таких умовах пані Марина не залишала своїх учнів.
Щоб провести хоча б короткий онлайн-урок або завантажити домашнє завдання, вона виходила на подвір'я й шукала місце, де з'являлася хоча б одна поділка мобільного сигналу. Іноді для цього доводилося підніматися на пагорб чи виходити на відкриту місцевість, ризикуючи потрапити під обстріл. Проте одного дня стало зрозуміло: війна більше не залишає вибору.
Родина вдруге була змушена евакуюватися – цього разу до Харкова.
Ця історія показує ще один вимір освітньої кризи. Війна руйнує систему освіти не лише тому, що діти не можуть відвідувати уроки. Вона змушує залишати громади й учителів, які до останнього намагаються виконувати свою роботу. У результаті прифронтові райони поступово втрачають не лише учнів, а й педагогів, без яких відновити повноцінне навчання буде значно складніше.
Освіта дітей дедалі частіше стає причиною евакуації
Гуманітарні організації, які працюють у прифронтових регіонах, відзначають зміну в мотивації людей, які наважуються на евакуацію. Якщо на початку повномасштабного вторгнення родини залишали небезпечні громади насамперед, щоб урятувати життя, то сьогодні дедалі частіше вони називають ще одну важливу причину – прагнення повернути дітям можливість навчатися очно в безпечнішому середовищі.
Евакуаційні команди членів та партнерів Консорціуму TERA, це благодійний фонд «Єдність та сила», благодійний фонд «Сильні бо вільні», громадська організації «Центр Інтеграції», громадська організації «База UA», громадська організації «Я врятований», Громадська організація «Птаха України» сьогодні працюють у Донецькій, Запорізькій, Харківській, Сумській, Дніпропетровській, Миколаївській та Херсонській областях, де ризики для цивільного населення залишаються надзвичайно високими.
Право на освіту починається з права на безпеку
За кілька тижнів у більшості українських шкіл пролунає перший дзвоник. Для мільйонів дітей він означатиме початок нового навчального року. Для тих, хто був змушений залишити свій дім через війну, – ще й шанс повернутися до життя, у якому можна будувати плани, знаходити друзів і просто бути дитиною.
Втім, для тисяч українських школярів право на освіту й досі залежить від того, чи є світло, зв'язок, укриття і чи не перерве урок повітряна тривога або обстріл.
Повномасштабна війна змінила саме розуміння права на освіту. Сьогодні його неможливо відокремити від права на безпеку. Саме тому багато родин змушені залишати свої домівки, щоб дати дітям можливість навчатися.
Саме тому міжнародні організації розглядають підтримку освіти під час війни не лише як гуманітарну допомогу, а як інвестицію в майбутнє України. Адже безперервний доступ дітей до якісної освіти є основою стійкості громад і майбутнього відновлення країни.